Поняття "базове ставлення педагога до дитини, яка пережила травмувальну подію"
Під базовим ставленням педагога до дитини, яка пережила травмувальну подію, ми розуміємо таке поєднання знань, переконань і професійних позицій педагога, яке допомагає йому бачити, розуміти і конструктивно ставитись до емоційних та поведінкових проявів дітей, що виникають внаслідок переживання ними стресових / травмувальних ситуацій.
Таке ставлення допомагає вчителеві не фіксуватися на оцінюванні поведінки дітей як такої, що «не відповідає нормі» чи є «неправильною», «неадекватною», а навпаки, — сприяє розумінню природних і закономірних психічних реакцій дітей на стрес і травму, що дозволяє вчителю надати дитині необхідну підтримку у важкий для неї період.
Визнання «позитивної мети», що стоїть за складною поведінкою дитини.
Згідно із сучасним розумінням стресових та посттравматичних станів, будь яка реакція на стрес або травму розглядається як нормальна відповідь психіки на «ненормальні» події. Такі реакції спрямовані на те, щоб психологічно завершити переживання важких ситуацій і залишити їх у минулому.
Отже, емоційні або поведінкові прояви наслідків травматичного досвіду дитини мають під собою позитивну, конструктивну спрямованість, або так звану «позитивну мету». Дитина, яка пережила травмувальну подію, своєю поведінкою дає сигнал дорослому, що потребує уваги, піклування та розуміння тих процесів, які відбуваються з нею внаслідок пережитого стресу. Майже завжди дитина не контролює власні реакції на стресові події, тому апріорі ці реакції і прояви не повинні сприйматися як невихованість чи маніпуляції.
За цими емоційними та поведінковими проявами найчастіше стоїть бажання дитини захиститися, прагнення впоратися із сильними емоціями, страх за своїх близьких, потреба отримати увагу і підтримку.
Повага до цінностей дитини.
Допомога і підтримка вчителя може бути корисною для дитини лише за умови, якщо спілкування будується на повазі, прийнятті ті розумінні потреб і почуттів дитини, її цінностей.
За такого ставлення до дитини педагог здатен прийняти відмову дитини робити певні дії на його прохання (оскільки така відмова може бути пов’язана з посиленою через травмуючі події потребою зберегти власний контроль над своїми діями), відмову спілкуватися у певний момент, наполягання на своїй думці чи на своєму бажанні тощо. Довіра до почуттів дитини та віра в те, що за всіма її реакціями стоїть процес, через який психіка дитини спрямовує свої ресурси на досягнення стану балансу (тобто на «позитивну мету»), допоможе і дитині повірити, що вона може довіряти своїм почуттям, може робити певні дії посвоєму, зокрема не погодитись із дорослим, і дорослий поставиться до цього спокійно.
Зона найближчого розвитку.
Цим поняттям позначаються ті вміння та здібності дитини, які вона може виявити в спільній з дорослими діяльності, під їхнім керівництвом, з їхньою допомогою, і які вона поки що не може виявити в самостійній активності.
Зона найближчого розвитку вказує на ті процеси, які в близькій перспективі стануть досягненнями в розвитку дитини, але для цього їх треба включати в спільну діяльність дорослого і дитини. Дитина, яка пережила ситуації сильного стресу, може на певний час регресувати і ніби «втратити» ті здібності та вміння, які до важкої події добре їй вдавалися.
Чесність і відкритість у роботі з дітьми.
Діти надзвичайно чутливі до нещирості, гри та лицемірства; вони легко помічають несправжні емоції. Саме тому вміння педагога бути справжнім, ділитися власними переживаннями, говорити про свої думки дає змогу й дитині відкрито виявляти свої почуття та думки. Щирістьі відкритість робить педагога зрозумілим і «не страшним».
Радість та усмішка в роботі: гра й приємна активність.
Гра дозволяє дитині розслабитися, сфокусуватися на своїх почуттях, дізнатися про почуття інших людей, тобто змістити акценти із зовнішніх на внутрішні процеси і прояви, говорити про себе із ролі іншої людини, зняти напругу через фізичні дії, більше дізнатися про себе, набути бажаних компетенцій.
За порадами ЮНІСЕФ
