В нас більше немає дому: Змушені тікати від війни родини діляться своїми історіями

Дата: 21.03.2022 09:57

Кількість переглядів: 35

UNICEF/Gudak

20 березня 2022

Понад 3 мільйони людей вже покинули Україну з 24 лютого, з них - 1,5 мільйона діти.

Пункт перетину кордону зі Словаччиною став рятівним колом для сотен українських жінок та дітей. Багато кому з них немає куди повертатися, адже їх домівки було зруйновано обстрілами. І тепер всі вони лишають країну у пошуках нового безпечного дому.

Дехто покинув домівку тільки з тим, що мав на собі, дехто зміг забрати своїх домашніх тварин, а хтось лише улюблені іграшки для дітей. І в кожної сім’ї – власна історія про втрату дому.

Валентина: В нас більше немає дому

Буквально кілька тижнів тому Валентина працювала юристом у Харкові. Її чоловік мав власний бізнес, а їх чотирирічна донька Поліна з радістю відвідувала місцевий дитсадок. Тепер в них нічого не залишилося. 

“Сьогодні ми вже офіційно біженці. Згоріло все, чим ми жили, й немає дому»”, - каже жінка. Вона прийняла рішення тікати з рідного міста, коли побачила, як обстрілами було зруйновано дитячий садок її доньки.

“Сусідній будинок розбомбили з літаків, у нас теж знесло вікна, стіни. Тепер у нас немає дому”, - розповідає Валентина, тримаючи за руку доньку.

Деякий час родина ховалася від обстрілів у метро, але Поліна захворіла там через постійне переохолодження. 

“Поліна тепер боїться будь-якого шуму, а коли вмикається сирена, починає плакати”, - Валентина впевнена, що бойові дії емоційно травмували її дочку.

Жінка їде закордон, сподіваючись на допомогу знайомих та волонтерів. Її чоловік залишиться в Україні. Тож ще одним випробуванням війни для родини стане розставання. 

“Не знаю, коли це скінчиться, і куди нам потім повертатися. Наше місто зруйноване”, - каже в розпачі Валентина.

Оксана: Діти тиждень провели у сховищі 

Раніше 12-річна Аліса щодня  грала на фортепіано, а її молодша сестра 5-річна Весняна ходила на танці. Але бойові дії відібрали у дівчат можливість займатися творчістю. Останні тижні постійні сирени повітряної тривоги та спуски в укриття не давали можливості сестрам навіт поспати.

“Доньки дуже страждають, вони тиждень не були на вулиці, ми ховалися в чужому маленькому домі, завісили вікна, але там теж було неспокійно. Мої доньки ніжні і вразливі”, - каже мати дівчаток Оксана. 

Жінка вирішила покинути рідне містечко під Київом, щоб дати дочкам шанс на нормальне дитинство: «В нашому місті небезпечно залишатися: його можуть почати бомбити у будь-який момент. Лишаючись, я ризикую життям своїм і, головне, життям дітей. Мені боляче, що майбутнє моїх дітей у небезпеці”. 

Іванка: Я їду закордон, щоб врятувати своїх дітей

Іванка, яку евакуювалася з міста Тетіїв під Києвом, також понад усе хоче захистити своїх дітей. 

«Коли мої діти чують виття сирен и, і кажуть, що треба тікати, бо злі дядьки будуть стріляти і бомбити, в мене болить серце”, - жінка згадує страх пережитих острів. 

Вона зізнається, що їй дуже страшно їхати за кордон, і залишати чоловіка. “Моя мета – захистити дітей. Якби не це, я б ніколи не поїхала з України. Коли це закінчиться, ми обов’язково повернемося», - сподівається вона. 

Христина: Я боюся, що нам не буде, куди повернутися 

Христина виїхала з Харкова з донькою Валерією та маленькою собачкою Джессі, коли в міста стало зовсім небезпечно. «Ми тікаємо від бомбардувань. Куди їдемо – не знаю, головне, щоби було спокійно”, - каже жінка, якій довелося залишити у Харкові хвору літню маму. 

Вона і її донька більше за все мріють зараз про кінець війни і повернення додому: “Мій найбільший страх – що повертатися не буде куди. Але повернутися дуже хочеться, адже там наш дім».

Ганна: Діти на це не заслуговують 

Ганна, тримаючи на руках трирічного сина Ігоря, розповідає про свою довгу та важку дорогу до кордону. Сім’я виїхала з Миколаєва спершу до Одеси, а потім евакуаційним поїздом до Ужгорода. 

«Коли ми виїжджали, було дуже страшно: було чути вибухи, вікна дрижали. Ми поживилися у вікно, і побачили, що горить сусідська хата, сусід загинув від снаряду”, - жінка каже, що її сім’я дивом врятувалася з охопленого війною міста.

Чоловік Ганни залишився в регіоні, де продовжуються бойві дії. Жінка сумує за ним, та каже, що мусть рятувати дітей: “Шкода дітей, вони на це не заслуговують, не мають таке бачити».

З початку війни в Україні 24 лютого загинули десятки дітей. Наагато більше отримали поранення і відчайдушно потребують безпеки, стабільності та захисту. Особливо це стосується дітей, які перебувають без супроводу або були розлучені зі своїми сім’ями. ЮНІСЕФ посилює зусилля для забезпечення критичних і зростаючих потреб у безпечній воді, охороні здоров’я, освіті та захисті. Фонд також направив в Україну 50 мобільних груп швидкого реагування, які забезпечують медичну допомогу та інформаційне забезпечення дітям та особам, які їх доглядають, там, де вони найбільше цього потребують, включаючи транзитні пункти та громадські центри. 

Наразі ЮНІСЕФ доставив майже 500 тонн гуманітарної допомоги, включаючи зимовий одяг, ковдри, предмети першої необхідності та медикаменти, а також засоби для розвитку дітей раннього віку.

Першоджерело:https://www.unicef.org/ukraine/stories/ukrainian-border-mothers-share-stories-loss

« повернутися