Як батьки пояснюють дітям війну та загрози. Досвід українських мам
UNICEF
Під загрозою обстрілів та бойових дій важливо пояснити дітям, що відбувається, і допомогти пережити критичні ситуації.
Війна в Україні стала серйозним викликом для родин з дітьми: частина сімей вимушено виїжджає, частина - облаштовує безпечні місця в рідних містах. Під загрозою обстрілів та бойових дій важливо пояснити дітям, що відбувається, і допомогти пережити критичні ситуації. Ось що для цього роблять українські мами зараз і як реагують їхні діти.
Настя Абрамець, редакторка видання про відпочинок. Мама 5-річного Лева. Живуть у Львові.
Що роблять: разом облаштовують укриття для відчуття команди.
Ми з родиною залишаємося вдома. Хоч усі родичі-знайомі намагають відправити нас кудись західніше. Ні я, ні син не хочемо їхати з дому. Розглядаємо цей варіант лише на дуже критичний розвиток ситуації.
Про війну збиралися поговорити з сином завчасно. Прочитали із чоловіком кілька статей, як це зробити правильно, але постійно відкладали. У підсумку, коли 24 лютого вранці мене розбудили сирени, в нас не були зібрано ніяких речей, не закуплено нічого і з Левом ми так і не поговорили. Коли я опанувала себе (бо першу годину в мене було щось схоже на панічну атаку), я сіла біля Лева і пояснила, що на Україну напала Росія. Раніше він вже знав про Крим і Донбас, про Майдан і Небесну сотню і загрозу нового нападу.
Я почала пояснювати про небезпеку бути біля вікон під час обстрілу, спуск в укриття. Але як виявилося, він усе це вже знав з заняття в садочку. Сам побіг забрати скляні предмети з підвіконь, хоч ми дорослі, про це забули. Сигнал тривоги він сприймає як те, що треба дуже швидко зібратися. Дитина, яка на прогулянку збирається дві години, по сигналу готова спуститися в укриття за 2 хвилини. Стоїть в куртці підганяє тата.
Іноді Лев каже, що йому страшно. Найбільше його лякав сам підвал. Зараз ми там трішки прибрали, син допомагав. Намагаємося ставитися до втеч в укриття з гумором, називаючи підвал “наш підземний готель”, а кімнатки “номерами”. Також в дитини є своє завдання - він несе каремати, для відчуття, що він команда і теж відповідає за безпеку. При сині стримуємося і не показуємо сильних негативних почуттів, аби він і далі розумів: укриття = безпека.
Усе наше пояснення зводиться до одного меседжа - ми твої дорослі і зробимо все, щоб ти був у безпеці. Ми поруч, ми знаємо, що робити. У випадках небезпеки, вибач, але твої права на свободу самовираження скасовані і ти чітко робиш, що сказали.
З собою в укриття в нас є зібраний рюкзачок Лева з іграшками: папір, фломастери, настільна гра, книжка і ще кілька дрібничок. Оскільки чоловік майже весь час тривоги проводить біля дверей (лише там є інтернет), працюючи, Лева розважаю я. Ми безперервно малюємо, граємося і говоримо.
Олена Шаніна, бібліотекарка, мама двох дітей. Розповідає про молодшого - 9-річного Максима. Вугледар.
Що роблять: тактильний контакт, максимум часу з дитиною.
На жаль, наше місто знову опинилося в епіцентрі бойових дій. Ми живемо на Донеччині, поряд з Волновахою. Біля нашого будинку в перші дні війни розірвався снаряд - було влучення у місцеву лікарню поряд з нашою багатоповерхівкою. В цей час я була на роботі, а діти вдома. Син дуже злякався вибуху.
До цього ми розмовляли із сином - я пояснювала йому, чому ми збираємо тривожні сумки. Казала про алгоритм дій: куди бігти, до кого звертатися. У сина була зібрала бананка із ключами, телефоном, грошима. Але в критичній ситуації обстрілу страх взяв верх - і дитина просто вибігла у під’їзд, намагаючись врятуватися. Він почав мені телефонувати - це був дикий крик. Добре, що сусідка це почула і перехопила його, не давши вибігти надвір. Снаряд розірвався метрах у 200 від нас.
Зараз ми не маємо можливості виїхати з міста, але знайшли більш безпечне місце - не на високому поверсі. Тут йому спокійніше, додому повертатися боїться. Тепер син почувається в безпеці, тільки якщо я поряд. Його дуже заспокоюють обійми. Зараз у нас немає водопостачання - і мені доводиться виходити за водою. Син переживає, просить швидше повертатися і чекає на мене в коридорі.
Зараз, за тиждень війни, він вже не плаче. Коли чує якісь звуки, чекає від мене реакції - або треба йти в укриття, або “все добре”. Я розумію, що для нього це серйозна травма.
Гаяне Авакян, журналістка, мама 7-річного Тимофія. Бахмут.
Що роблять: розклад дня і повторення домашніх ритуалів.
Наше місто на Донеччині знаходиться у 30 кілометрах від лінії розмежування. Через загрозу окупації цієї частини регіону ми виїхали в перші ж години, коли Росія оголосила Україні війну. Речі були зібрані заздалегідь - ми відчували загрозу саме такого розвитку ситуації. Я дуже переймалася, щоб дитина на новому місці мала все необхідне. Але крім одягу, ми зібрали окремий рюкзачок з іграшками, взяли дві улюблені книги Тимофія. Це дозволило і в дорозі, і в нашому тимчасовому житлі створити для нього домашню атмосферу - повторювати наш щоденний ритуал з читанням на ніч, наприклад. Або ми взяли із собою дитячий альбом, з якого він останнім часом перемальовував автопортрети.
Вдома за тиждень до виїзду була напружена атмосфера. Я розмовляла з сином і пояснювала, що він в цій ситуації - дитина, а ми - дорослі, які зробимо все для його безпеки. Повторювала це для нього як мантру, щоб він менше переживав. Найбільш стресовим моментом був сам виїзд: через пандемію останнім часом ми не багато подорожували, але він любить потяги - тому ми будували маршрут так, щоб вибиратися до місця призначення залізницею. В дорозі у Тимофія різко зник апетит: ми це передбачали і брали із собою калорійні продукти, солодощі, дозволили йому їсти те, що він сам хоче і коли хоче.
Зараз ми у безпечному місці, тут не лунають сирени. Але в перші дні, поки ми всі приходили до тями, Тимофій багато часу проводив із телефоном, грав у ігри. Зараз ми разом із ним склали розклад на день, щоб він відчував передбачуваність. Сподіваюся, це дозволить йому взяти контроль над часом, як це було вдома, і впливати на те, як він проводить свій день.
Я бачу, що дитина дуже гостро реагує на наші обговорення ситуації з військовими діями, каже багато агресивних слів, злиться. Я не забороняю йому висловлювати свої емоції, але розумію, що цей досвід вимушеного переселення і життя у війні вже став для нього серйозною травмою. Впевнена, що і Тимофію, і багатьом іншим дітям буде потрібна кваліфікована психологічна допомога, щоб це все пережити.
Маріанна Рудик, підприємиця, блогерка. Мама Юстини (6 років) та Олесі (3 роки). Львів.
Що роблять: “змагання” зі зборами та спуском в укриття
Наша родина залишається удома, але щоразу ховаємось в укриття, коли лунають сирени. До сигналів вже звикли, для них це в певній мірі “челендж”. Швидко взутися, швидко вибігти.
У сховищі вже мають своє місце і компанію дітей. Розкладаємо їм каремати, витягуємо іграшки та розмальовки. Бавляться. Не панікують. У нас у Львові, на щастя, поки без вибухів, тому так. Ми намагаємося пояснити серйозність ситуації, але не впевнена, що доньки до кінця розуміють.
В перший же день російського вторгення розповіли, що в Україні почалась повномасштабна війна. Показали на мапі, що і де відбувається. Мені здається, вони ще не усвідомлюють, що відбувається. Щоправда, агресія в дівчат є. Вони обзивають диктатора Путіна дурним (дозволяю) і погрожують стати йому на ногу (так, стати на ногу ????). Кажуть, що хочуть заморозити чарами російських солдат. Це їхнє дитяче сприйняття війни.
Валентина Фотчук, мама у декретній відпустці з двома дітьми (4,5 роки та 9 місяців). Розповідає про старшого сина Артема. Тернопіль.
Що роблять: розповідають про захисників
Після перших сигналів про тривогу ми поїхали з Тернополя до села. Я сказала Артемчику: “Збери найнеобхідніші речі, ми їдемо в село до бабусі, тому що в Тернополі небезпечно. Я не пояснювала йому, що зараз війна, просто сказала що небезпечно. Дуже здивувалась: найперше, що він взяв, - іграшковий автомат.
У селі не дуже чути сигнал тривоги, тому у сина немає постійної паніки, він не так сильно переживає. Щойно ми йому пояснили, що зараз війна і на Україну напали, він почав розпитувати, як таке може бути. Він знає, що його рідний дядько на сході України і захищає нас. Знає, що там багато солдатів, які можуть захистити нашу країну. Але при цьому ми пояснили йому, в якому випадку нам потрібно буде йти в укриття - до підвалу.
Ольга Пельц, працює в фельдшерсько-акушерському пункті. Багатодітна мама. Розповідає про молодшого 6-річного сина Артема. Тернопільська область.
Що роблять: відповідають на всі-всі питання
У нашому селі сигнал тривоги чути не дуже голосно, про нього ми дізнаємося з мережі. Перші рази, коли потрібно було йти до підвалу, Артем реагував не дуже добре: починав плакати, не хотів цього. Але ми разом з ним вирішили там прибрати, принести води, свічки, теплі пледи. Зараз стараємось перетворити це на гру, тому він погоджується спускатись: жартуємо, беремо з собою солодощі, щоб його відволікти, даємо гратися на телефоні.
Ми розповіли йому як є - що в країні війна, Росія напала на Україну. Пояснили, що військові дії ведуться не біля нашого дому, що в нас сильна армія, яка не пустить військових до нас. Артем реагує на такі історії досить спокійно і ставить багато запитань. Ми показали йому карту України, щоб пояснити, де наша область і де ведуться бойові дії.
Одного разу син запитав, чи на острові Зміїному є багато змій. Буває, він шукає на небі ракети, які можуть летіти в наш бік. Щоб заспокоїти його, ми пояснюємо, що ракети не летять конкретно в наш дім і що сховатися потрібно далі від вікон, щоб бути в безпеці.
Ірина Маркевич, мама 11-річної Каті. Харків.
Що роблять: підтримка від однолітків та улюблені іграшки
Як тільки почали стріляти, ми виїхали на західну Україну. Донька реагує дуже спокійно. Ми з нею були 2014-му році у моїх батьків в Ізраїлі. Провели там три тижні під обстрілами. Це було доволі давно, але вона це зап’ятала і тому реагує нормально на необхідність піти в укриття, розуміє, що відбувається і як діяти.
Але для нашої родини війна почалася 8 років тому - і вона триває. Батько Каті воював, його друзі теж. Нічого нового, на жаль, з нами не сталося. Єдине що - тепер довелося залишити дім. Але ми віримо, що повернемося туди.
Катя у нас пластунка (“Пласт” - скаутська організація). На зустрічах вони збирали валізки безпеки - з нею донька і поїхала. В сховищі під час тривоги Катя читає іншим дітям казки - це її заспокоює.
Також донька взяла із собою улюблену іграшку. Нас прийняли наші друзі, в них 5-річна донечка. Катя з нею сама поговорила, розказала їй, що вона не боїться сирени, що треба брати з собою в сховище іграшку. Діти почуваються в безпеці, але для цього батькам треба зберігати спокій.
Тепер наші діти - це діти війни. 9-річний син моєї подружки має з друзями чат, який називається “діти війни”. Вони самі себе так назвали. Зараз вони разом слідкують самі за новинами і підтримують один одного в цьому чаті.
