A A A K K K
для людей з порушеннями зору
Інклюзивно-ресурсний центр №1 Голосіївського району м. Києва

Як батьки пояснюють дітям війну та загрози. Досвід українських мам

Дата: 15.03.2022 13:38
Кількість переглядів: 41

Image

UNICEF

Під загрозою обстрілів та бойових дій важливо пояснити дітям, що відбувається, і допомогти пережити критичні ситуації.

Війна в Україні стала серйозним викликом для родин з дітьми: частина сімей вимушено виїжджає, частина - облаштовує безпечні місця в рідних містах. Під загрозою обстрілів та бойових дій важливо пояснити дітям, що відбувається, і допомогти пережити критичні ситуації. Ось що для цього роблять українські мами зараз і як реагують їхні діти.

Настя Абрамець, редакторка видання про відпочинок. Мама 5-річного Лева. Живуть у Львові.

Настя Абрамець, редакторка видання про відпочинок. Мама 5-річного Лева. Живуть у Львові.

Що роблять: разом облаштовують укриття для відчуття команди.

Ми з родиною залишаємося вдома. Хоч усі родичі-знайомі намагають відправити нас кудись західніше. Ні я, ні син не хочемо їхати з дому. Розглядаємо цей варіант лише на дуже критичний розвиток ситуації.

Про війну збиралися поговорити з сином завчасно. Прочитали із чоловіком кілька статей, як це зробити правильно, але постійно відкладали. У підсумку, коли 24 лютого вранці мене розбудили сирени, в нас не були зібрано ніяких речей, не закуплено нічого і з Левом ми так і не поговорили. Коли я опанувала себе (бо першу годину в мене було щось схоже на панічну атаку), я сіла біля Лева і пояснила, що на Україну напала Росія. Раніше він вже знав про Крим і Донбас, про Майдан і Небесну сотню і загрозу нового нападу.

Я почала пояснювати про небезпеку бути біля вікон під час обстрілу, спуск в укриття. Але як виявилося, він усе це вже знав з заняття в садочку. Сам побіг забрати скляні предмети з підвіконь, хоч ми дорослі, про це забули. Сигнал тривоги він сприймає як те, що треба дуже швидко зібратися. Дитина, яка на прогулянку збирається дві години, по сигналу готова спуститися в укриття за 2 хвилини. Стоїть в куртці підганяє тата. 

Іноді Лев каже, що йому страшно. Найбільше його лякав сам підвал. Зараз ми там трішки прибрали, син допомагав. Намагаємося ставитися до втеч в укриття з гумором, називаючи підвал “наш підземний готель”, а кімнатки “номерами”. Також в дитини є своє завдання - він несе каремати, для відчуття, що він команда і теж відповідає за безпеку. При сині стримуємося і не показуємо сильних негативних почуттів, аби він і далі розумів: укриття = безпека.

Усе наше пояснення зводиться до одного меседжа - ми твої дорослі і зробимо все, щоб ти був у безпеці. Ми поруч, ми знаємо, що робити. У випадках небезпеки, вибач, але твої права на свободу самовираження скасовані і ти чітко робиш, що сказали.

З собою в укриття в нас є зібраний рюкзачок Лева з іграшками: папір, фломастери, настільна гра, книжка і ще кілька дрібничок. Оскільки чоловік майже весь час тривоги проводить біля дверей (лише там є інтернет), працюючи, Лева розважаю я. Ми безперервно малюємо, граємося і говоримо.

Олена Шаніна, бібліотекарка, мама двох дітей. Розповідає про молодшого - 9-річного Максима. Вугледар.

Олена Шаніна, бібліотекарка, мама двох дітей. Розповідає про молодшого - 9-річного Максима. Вугледар.

Що роблять: тактильний контакт, максимум часу з дитиною.

На жаль, наше місто знову опинилося в епіцентрі бойових дій. Ми живемо на Донеччині, поряд з Волновахою. Біля нашого будинку в перші дні війни розірвався снаряд - було влучення у місцеву лікарню поряд з нашою багатоповерхівкою. В цей час я була на роботі, а діти вдома. Син дуже злякався вибуху.

До цього ми розмовляли із сином - я пояснювала йому, чому ми збираємо тривожні сумки. Казала про алгоритм дій: куди бігти, до кого звертатися. У сина була зібрала бананка із ключами, телефоном, грошима. Але в критичній ситуації обстрілу страх взяв верх - і дитина просто вибігла у під’їзд, намагаючись врятуватися. Він почав мені телефонувати - це був дикий крик. Добре, що сусідка це почула і перехопила його, не давши вибігти надвір. Снаряд розірвався метрах у 200 від нас.

Зараз ми не маємо можливості виїхати з міста, але знайшли більш безпечне місце - не на високому поверсі. Тут йому спокійніше, додому повертатися боїться. Тепер син почувається в безпеці, тільки якщо я поряд. Його дуже заспокоюють обійми. Зараз у нас немає водопостачання - і мені доводиться виходити за водою. Син переживає, просить швидше повертатися і чекає на мене в коридорі.

Зараз, за тиждень війни, він вже не плаче. Коли чує якісь звуки, чекає від мене реакції - або треба йти в укриття, або “все добре”. Я розумію, що для нього це серйозна травма.

Гаяне Авакян, журналістка, мама 7-річного Тимофія. Бахмут.

Гаяне Авакян, журналістка, мама 7-річного Тимофія. Бахмут.

Що роблять: розклад дня і повторення домашніх ритуалів.

Наше місто на Донеччині знаходиться у 30 кілометрах від лінії розмежування. Через загрозу окупації цієї частини регіону ми виїхали в перші ж години, коли Росія оголосила Україні війну. Речі були зібрані заздалегідь - ми відчували загрозу саме такого розвитку ситуації. Я дуже переймалася, щоб дитина на новому місці мала все необхідне. Але крім одягу, ми зібрали окремий рюкзачок з іграшками, взяли дві улюблені книги Тимофія. Це дозволило і в дорозі, і в нашому тимчасовому житлі створити для нього домашню атмосферу - повторювати наш щоденний ритуал з читанням на ніч, наприклад. Або ми взяли із собою дитячий альбом, з якого він останнім часом перемальовував автопортрети.

Вдома за тиждень до виїзду була напружена атмосфера. Я розмовляла з сином і пояснювала, що він в цій ситуації - дитина, а ми - дорослі, які зробимо все для його безпеки. Повторювала це для нього як мантру, щоб він менше переживав. Найбільш стресовим моментом був сам виїзд: через пандемію останнім часом ми не багато подорожували, але він любить потяги - тому ми будували маршрут так, щоб вибиратися до місця призначення залізницею. В дорозі у Тимофія різко зник апетит: ми це передбачали і брали із собою калорійні продукти, солодощі, дозволили йому їсти те, що він сам хоче і коли хоче.

Зараз ми у безпечному місці, тут не лунають сирени. Але в перші дні, поки ми всі приходили до тями, Тимофій багато часу проводив із телефоном, грав у ігри. Зараз ми разом із ним склали розклад на день, щоб він відчував передбачуваність. Сподіваюся, це дозволить йому взяти контроль над часом, як це було вдома, і впливати на те, як він проводить свій день.

Я бачу, що дитина дуже гостро реагує на наші обговорення ситуації з військовими діями, каже багато агресивних слів, злиться. Я не забороняю йому висловлювати свої емоції, але розумію, що цей досвід вимушеного переселення і життя у війні вже став для нього серйозною травмою. Впевнена, що і Тимофію, і багатьом іншим дітям буде потрібна кваліфікована психологічна допомога, щоб це все пережити.

Маріанна Рудик, підприємиця, блогерка. Мама Юстини (6 років) та Олесі (3 роки). Львів

Маріанна Рудик, підприємиця, блогерка. Мама Юстини (6 років) та Олесі (3 роки). Львів.

Що роблять: “змагання” зі зборами та спуском в укриття

Наша родина залишається удома, але щоразу ховаємось в укриття, коли лунають сирени. До сигналів вже звикли, для них це в певній мірі “челендж”. Швидко взутися, швидко вибігти.

У сховищі вже мають своє місце і компанію дітей. Розкладаємо їм каремати, витягуємо іграшки та розмальовки. Бавляться. Не панікують. У нас у Львові, на щастя, поки без вибухів, тому так. Ми намагаємося пояснити серйозність ситуації, але не впевнена, що доньки до кінця розуміють. 

В перший же день російського вторгення розповіли, що в Україні почалась повномасштабна війна. Показали на мапі, що і де відбувається. Мені здається, вони ще не усвідомлюють, що відбувається. Щоправда, агресія в дівчат є. Вони обзивають диктатора Путіна дурним (дозволяю) і погрожують стати йому на ногу (так, стати на ногу ????). Кажуть, що хочуть заморозити чарами російських солдат. Це їхнє дитяче сприйняття війни.

Валентина Фотчук, мама у декретній відпустці з двома дітьми (4,5 роки та 9 місяців). Розповідає про старшого сина Артема. Тернопіль.

Валентина Фотчук, мама у декретній відпустці з двома дітьми (4,5 роки та 9 місяців). Розповідає про старшого сина Артема. Тернопіль.

Що роблять: розповідають про захисників

Після перших сигналів про тривогу ми поїхали з Тернополя до села. Я сказала Артемчику: “Збери найнеобхідніші речі, ми їдемо в село до бабусі, тому що в Тернополі небезпечно. Я не пояснювала йому, що зараз війна, просто сказала що небезпечно. Дуже здивувалась: найперше, що він взяв, - іграшковий автомат.

У селі не дуже чути сигнал тривоги, тому у сина немає постійної паніки, він не так сильно переживає. Щойно ми йому пояснили, що зараз війна і на Україну напали, він почав розпитувати, як таке може бути. Він знає, що його рідний дядько на сході України і захищає нас. Знає, що там багато солдатів, які можуть захистити нашу країну. Але при цьому ми пояснили йому, в якому випадку нам потрібно буде йти в укриття - до підвалу.

Артем Пельц

Ольга Пельц, працює в фельдшерсько-акушерському пункті. Багатодітна мама. Розповідає про молодшого 6-річного сина Артема. Тернопільська область.

Що роблять: відповідають на всі-всі питання

У нашому селі сигнал тривоги чути не дуже голосно, про нього ми дізнаємося з мережі. Перші рази, коли потрібно було йти до підвалу, Артем реагував не дуже добре: починав плакати, не хотів цього. Але ми разом з ним вирішили там прибрати, принести води, свічки, теплі пледи. Зараз стараємось перетворити це на гру, тому він погоджується спускатись: жартуємо, беремо з собою солодощі, щоб його відволікти, даємо гратися на телефоні. 

Ми розповіли йому як є - що в країні війна, Росія напала на Україну. Пояснили, що військові дії ведуться не біля нашого дому, що в нас сильна армія, яка не пустить військових до нас. Артем реагує на такі історії досить спокійно і ставить багато запитань. Ми показали йому карту України, щоб пояснити, де наша область і де ведуться бойові дії. 

Одного разу син запитав, чи на острові Зміїному є багато змій. Буває, він шукає на небі ракети, які можуть летіти в наш бік. Щоб заспокоїти його, ми пояснюємо, що ракети не летять конкретно в наш дім і що сховатися потрібно далі від вікон, щоб бути в безпеці. 

Ірина Маркевич, мама 11-річної Каті. Харків.

Ірина Маркевич, мама 11-річної Каті. Харків.

Що роблять: підтримка від однолітків та улюблені іграшки

Як тільки почали стріляти, ми виїхали на західну Україну. Донька реагує дуже спокійно. Ми з нею були 2014-му році у моїх батьків в Ізраїлі. Провели там три тижні під обстрілами. Це було доволі давно, але вона це зап’ятала і тому реагує нормально на необхідність піти в укриття, розуміє, що відбувається і як діяти. 

Але для нашої родини війна почалася 8 років тому - і вона триває. Батько Каті воював, його друзі теж. Нічого нового, на жаль, з нами не сталося. Єдине що - тепер довелося залишити дім. Але ми віримо, що повернемося туди.

Катя у нас пластунка (“Пласт” - скаутська організація). На зустрічах вони збирали валізки безпеки - з нею донька і поїхала. В сховищі під час тривоги Катя читає іншим дітям казки - це її заспокоює. 

Також донька взяла із собою улюблену іграшку. Нас прийняли наші друзі, в них 5-річна донечка. Катя з нею сама поговорила, розказала їй, що вона не боїться сирени, що треба брати з собою в сховище іграшку. Діти почуваються в безпеці, але для цього  батькам треба зберігати спокій.

Тепер наші діти - це діти війни. 9-річний син моєї подружки має з друзями чат, який називається “діти війни”. Вони самі себе так назвали. Зараз вони разом слідкують самі за новинами і підтримують один одного в цьому чаті.


« повернутися

Код для вставки на сайт

Вхід для адміністратора